Запах думки, образ в онлайні та собаки

Кілька тижнів тому я анонсував, що один з наступних дописів буде про страх.

За цей час у мене встиг погостювати вдома песик.

Обидва ці факти між собою пов’язані. Як саме?

Кажуть, що собаки відчувають страх. Мовляв, гавкати вони можуть скільки завгодно на будь-яку людину, а от напасти, атакувати, вкусити – лише на того, хто їх боїться.

Чіпатися ж до безстрашних пес не наважиться: ошкіритися і гарчати може, але при погляді в очі буде їх відводити, опускати хвоста та навіть задкувати.

Та досить про агресивних тварин писати. Тиждень у мене вдома гостювало 5-місячне щеня – поки його господарі їздили на моря. Якимось дивом вони довірили свого карликового шнауцера моїй родині (в якій є двоє спраглих до спілкування з тваринами дітей), а це багато що говорить про довір

Так от, за тиждень у мене залишилися найприємніші враження – попри вранішні вставання на прогулянки о п’ятій чи шостій годині на світанку, прибирання за улюбленцем на дворі та миття лап і морди після повернення додому. Подряпані один раз двері теж не рахуються – дитячий недогляд, а не злий умисел.

Всі ці дрібниці залишались дрібницями, коли маленька пухнаста дівчинка ластилась до мене, вмощувалась на колінах, чи просто лягала на підлозі поруч і мирно спала, відчуваючи себе в безпеці і не на самоті.

Це – я так міксую власні враження і припущення про те, що саме відбувалося в голові у собаки.

Вона всіх у домі любила і ні до кого не проявляла агресії – хоче дехто в родині та з гостей спершу не наважувався й погладити її.

Ці два образи (кількох видів агресії на емоціях та дружелюбності на припущеннях) мають безпосередній стосунок до того, що з нами відбувається, коли ми викладаємо певний контент в онлайн.

Це може бути наше фото, відео, мудра думка, чи ще якась інформація про нас, наш продукт, послугу, або для нас важливі спогади та амбітні плани.

Оточення, яке, до речі, ми самі сформували і допустили до свого образу в онлайні, може чимось нагадувати описаних вище створінь. І реагувати на написане нами відповідним чином. Не лише на основі свого ситуативного настрою, набутого та вродженого характеру, а й наших відчуттів, що ми їх вкладаємо у кожен рух, кожне слово та навіть паузу в онлайні.

Для передбачуваної, бажаної, схвальної реакції автор стрічки бренду в Інстаграмі, чи особистого профілю у Фейсбуці має сам визначати ступінь своєї щирості. Бо саме вона відповідає за якість кожної історії. Пригадуєте написане в попередніх дописах: «Аби люди повірили…»?

Хтось скаже, що щирості можна навчитися, існують технології, що дозволяють доволі майстерно перевтілюватися аж настільки, що не лише твоя аудиторія ніколи не відчує твого страху, а й ти сам повіриш у власну безстрашність.

Експрес-курс подібних уроків виживання гарно описав фантаст Роберт Шеклі у своєму оповіданні «Запах думки».

Прочитайте його при нагоді. І тоді ще раз погляньте на власні профілі та дописи, фото та історії у них.

Запитайте себе, а як вони пахнуть для аудиторії? Чи є в них нотки страхів і сумнівів у вас самих, в продукті чи в якості послуг?

Бо, знаєте, аудиторія має добрий нюх. І далеко не завжди вона – це миле, пухнасте щеня, що лиже тобі долоні, граючись покусує пальці та віддано зазирає в очі.

Якщо ти її смачно не годуєш, вчасно не вигулюєш, не гладиш і не спілкуєшся приємним для неї тоном, годі сподіватися на приязне ставлення.

Тоді відчуття і запахи змушують аудиторію показати зуби, подати голос та атакувати. Якщо перед нею – не хижак, а жертва, яка лише невдало хоче здаватися тим, ким не є.

А, тим паче, не робить того, чого очікує від неї нетерплячий, розпещений та готовий до виявлення свого незадоволення користувач в онлайні.